AD FONTES

        

         Будинок, куди після заслання повернувся Григорій Кочур, і де мав змогу більше часу приділяти улюбленій справі перекладання, зусиллями спадкоємців сьогодні переобладнаний в приватний Літературний  музей імені Г.П.Кочура. Подружжя Андрій та Марія Кочури створили будинок-музей за покликом серця на знак світлої пам'яті про Майстра, так як і він все життя йшов за покликом серця і творив вічні шедеври, які живили українську літературу в найважчі часи засухи і які зараз стали її міцною основою.

         В музеї зі світлин на нас дивляться ті, хто на своїх плечах, долаючи і критику, і замовчування, і табори, донесли до нас найцінніший скарб нашої Батьківщини – Українське Слово. Першим в музеї всіх вітає, як і належиться господареві, Маестро (як його називали друзі та учні) Григорій Порфирович Кочур. Портрет Григорія Порфировича оточують друзі – ті самі, котрі ще за життя любили його товариство, цінували поради, вчилися: І.Світличний, В. Чорновіл, В.Стус, І.Дзюба, Л. Костенко, О.Сенюк, О.Заливаха, І.Жиленко, В.Скуратівський.

         Трохи далі по коридору знаходиться колиска українського перекладу, майстерня, де створювалося та гартувалося слово – покій Григорія Порфировича. Кімната, як і за життя перекладача, облаштована скромно: робочий стіл, канапа, полиці з книгами та «сувеніри» з табору. Серед них – намальована від руки та подарована карта місцевості, де відбував заслання Григорій Кочур, а також номерна скринька для особистих речей в’язнів.

         В наступній кімнаті живе пам'ять про вчителів та друзів Григорія Кочура – Миколу Зерова, Максима Рильського, Миколу Лукаша. Миколі Зерову – вчителю та наставнику Григорія Кочура, видатному перекладачеві та активному діячеві неокласичної хвилі –  присвячено меморіальну виставку з добіркою книг з приватної колекції Зерова, які особисто відібрала та подарувала його дружина Софія Федорівна.

         Музей – це не лише спогади про життя та творчість Григорія Кочура, це і бібліотека рідкісної книги (тут можна знайти книги, які збереглися в Україні в єдиному екземплярі). Сьогодні дбайливі жіночі руки працюють над укладанням повного каталогу бібліотеки Григорія Кочура: робота передбачається нелегка – більшу частину бібліотеки уже впорядковано, втім, в підвальному приміщенні своєї черги ще чекають безцінні книги, на які Кочур витрачав практично всі зароблені гроші. Син Андрій дбає про саму будівлю: щоб усе було до ладу, чоловічі руки завжди мусять щось поладнати тут, щось підлагодити там.

         Пан Андрій з дружиною докладають максимальних зусиль, щоб у кожного відвідувача залишилися найприємніші спогади про музей і їм це вдається, бо атмосфера в музеї привітна та тепла. На плиті уже мліє частування – так-так – це подружжя іде пригощати відвідувачів. Аналогів такого музею не існує: тут діляться знаннями та спогадами, тут дозволяють скільки завгодно працювати з книгами, тут дають змогу знайомитись з Кочуром особисто.

         Якщо колись матимете бажання відвідати Літературний музей ім. Г.П.Кочура, обов’язково ідіть від вокзалу в Ірпені стежиною, що тягнеться попри колію і веде до будинку під номером 12, що по вулиці Кочура. Саме цією стежиною, долаючи все, Григорій Порфирович носив культурне сьогодення: в портфелі – книги, в ясному розумі – шедеври-переклади. 

 

З вдячністю за побачене та з повагою до почутого – 

                                                                                                Наталія Миколаївна Гриців,

 

 } Незабутнє враження на мене справила величезна кількість світлин, репрезентованих у музеї, з яких до нас промовляли найвідоміші представники українського шістдесятництва, вчені, художники, перекладачі. Несподіваним відкриттям для мене стало те, що усі ці люди були особисто знайомі з Григорієм Кочуром, і що він мав такий безпосередній вплив на їхню творчість.

Дуже важливим було для нас знайомство із сином Григорія Порфировича – Андрієм Григоровичем, та невісткою – Марією Леонідівною. Ці люди доклали неймовірних зусиль для того, щоб створити музей, упорядкувати архіви, книги та епістолярну спадщину перекладача, а отже і дати змогу молодому поколінню науковців, перекладачів та просто небайдужим відвідувачам відкрити для себе нового Григорія Кочура.

Окрім пізнавальної мандрівки, ця поїздка стане одним з найкращих спогадів про наше студентське життя.~

                      Олеся Харчишин, ІНП-23

 

 

 

 }Мене вразила величезна кількість архівних матеріалів: фотографій, документів, листів, пов’язаних з інтелігенцією того часу: М.Лукашем, І.Світличним, В.Стусом, М.Зеровим, В.Чорноволом, Л.Костенко. Будинок Г.Кочура справді був "Ірпінським університетом", як казала Марія Леонідівна.

Не меншу увагу привертає  всебічна обізнаність, а ще феноменальна енциклопедична пам’ять Григорія Кочура. Пригадую розповідь Марії  Леонідівни про те, як Г.Кочур у вісімдесятирічному віці,  не змігши пригадати на якій сторінці був потрібний матеріал,  сказав, що щось не те з його пам’яттю, хоча пам’ятав назву книги, видавництво, рік видання.
          У мене  бажання ще кудись поїхати з групою, бо то дуже корисний досвід, який нам допоможе сформувати власний світогляд: ідеали, переконання та вибрати правильну життєву позицію.~

Василь Шатрук, ІНП-23

                                                                                                                

 }Яку величезну роботу виконали син Григорія Кочура та його дружина, не зважаючи на недостатні ресурси та кошти! Цей будинок-музей був збережений у тому первородному стані, яким він був за життя Григорія Порфировича. Ця світлиця є яскравим прикладом тієї простодушності і, в той же час, великої мудрості митця. Відвідини цього музею дали мені змогу більше зрозуміти Григорія Порфировича насамперед як людину. Зрозуміти, яке нелегке життя довелося прожити перекладачу, та труднощі, з якими довелося зустрітися віч-на-віч. Григорій Кочур знайшов у собі сили продовжувати працю, повсякчас зберігаючи у своєму серці те зерно любові до свого народу. ~

 

 }Воістину, він був незвичайно талановитою людиною, та найперше тому, що все своє життя поклав на благо своєї нації. Він збагатив нашу мову та нашу культуру.
Я є гордим, що маю змогу навчатися на кафедрі, названій його іменем, та висловлюю сподівання, що приклад Григорія Кочура стане прикладом для багатьох юних перекладачів. ~

 

Назар Яцишин, ІНП-23

 }Там величезна кількість фотографій видатних письменників, перекладачів, про яких я читала лише в книгах і навіть уявити собі не могла, що відвідаю те місце, де були Вони, що буду сидіти на кріслах, на яких сиділи Вони, що буду пити чай за столом, за яким пили чай Вони...

 Я ще в житті не бачила такої кількості книг. Але неймовірне саме те, що Григорій Порфирович всіх їх без винятку прочитав і пам’ятав про що в кожній з них йдеться...                                                                                                                               В мене з’явилося  натхнення вчитися, перекладати, читати і я зрозуміла, що моя майбутня професія, – це саме те, чого я прагну в житті! ~                                                                                                                

Віта Дзумедзей, ІНП-23

 

 

}Відвідати музей Григорія Порфировича – це не просто переглянути листи, фото, захалявні записники поета, а насамперед пережити та пройнятись спогадами з розповідей Андрія Григоровича та Марії Леонідівни про його життя. Я вважаю, що кожен, хто вважає себе гідним українцем все-таки повинен знайти час  відвідати цей музей, осільки словами важко передати почуття, які викликає це місце. Шкода, що ми провели лише кілька годин у цьому музеї, а не днів, але я вдячний долі і за цей приємний подарунок, який відкладеться у моїй пам’яті на довгі роки! ~   

                                       Назарій Трохимченко, ІНП-23